Гей-прайд: післясмак

  • Категорія: ЗМІ про нас
  • Автор: Taras
  • Перегляди: 3588

Джерело: "Українська правда. Життя"

Автор: Назарій Боярський

Минув тиждень з дня проведення першого в Україні "Маршу рівності". Навколо цієї події було зламано багато списів, емоції часто зашкалювали і заважали робити безпристрасні оцінки. Тому зараз, коли хвилі в медіапросторі втихомирилися, саме час подивитися на подію відсторонено, аби зрозуміти, що ж насправді відбулося.

Бути самими собою – ось чого хотіли люди, що вийшли 25 травня на "Марш рівності" в Києві. Бути собою, а значить – читати, що вони хочуть; дивитись, що вони хочуть; вірити в те, що хочуть; любити тих, кого хочуть. Все просто і в межах діючих законів.

Саме заклик до рівності усіх людей в Україні перед законом та захист від дискримінації незалежно від будь-яких ознак – ось що стало основним посланням першого "Маршу рівності".

Всі, хто спостерігав за київським гей-прайдом, бачили показову, як на мене, картину. Сотня усміхнених людей, учасників Маршу рівності, пройшли п’ятсот метрів по проспекту Перемоги. В них у руках були веселкові стяги – символ ЛГБТ-руху, а на вустах слова "Права людини – моя гордість".

На противагу їм виступило близько тисячі розгніваних поборників "традиційних цінностей" та релігійників. Молодчики, що прикривали свої обличчя масками, а за два дні до того закликали "нанести увечья извращенцам", бабці, що розповідали в деталях, що в Європі "гомодиктатура" (до речі, нагадаю: 77% українців ніколи не були закордоном), релігійники з портретами російських царів – всі злилися в боротьбі з уявним "злом".

Що ж залишається у підсумку після гей-прайду? Кілька важливих висновків.

По-перше, в Україні є видима ЛГБТ-спільнота. Це хоробрі люди, які 25 травня їхали у невідомому напрямку (організатори не повідомляли їм місце проведення "Маршу рівності"), але були поінформовані про озброєних людей, що хочуть на них напасти.

Ці люди готові відстоювати своє право бути собою. Це патріоти. Патріоти не в закликах проти мігрантів чи в боротьбі проти власних співвітчизників, а патріоти, що утверджують рівні права для всіх жителів України.

По-друге, ми побачили, що при наявності волі правоохоронні органи України можуть забезпечити порядок під час найскладніших мирних зібрань і контр-мітингів. В них є на це достатньо ресурсів та навичок.

Відтепер будь-які спроби заборонити акції з боку міської адміністрації, бо міліція нібито не може забезпечити безпеку громадян під час зібрання, є простою "відмазкою". Гей-прайд показав: за бажання міліція дійсно може гарантувати безпеку учасників акцій та правопорядок навколо них.

Тож усі наступні мирні заходи, спрямовані на захист прав людини, зокрема ЛГБТ-спільноти, повинні мати рівноцінний захист та підтримку.

По-третє, інтереси ЛГБТ-спільноти стають справою не тільки лесбійок, геїв, бісексуалів та трансгендерних людей.

На їх захист в Україні стають українські правозахисники (оскільки, права ЛГБТ – це права людини), міжнародна спільнота (оскільки заборона дискримінації – це міжнародне зобов’язання України), звичайні жителі (оскільки представники секс-меншин – це їх друзі, сини та дочки, колеги, сусіди).

І тут слід відмітити ще один нюанс. Цього року, що потенційний кількісний склад "Маршу рівності" залишився нереалізований.

У зв’язку з високим рівнем ксенофобських настроїв, що їх публічно виявляли представники праворадикальних угруповань, релігійних спільнот та політичних сил і, як наслідок, високою ймовірністю фізичної агресії щодо учасників заходу, Марш було проведено у закритому режимі. Отже, сотні бажаючих приєднатись до ходи та підтримати ЛГБТ-спільноту не змогли бути присутніми.

Перший гей-прайд в Києві став символічним. Він – виклик для влади та суспільства. Чи зможе Україна стати більш терпимою до меншин за рік до наступного прайду?

Скільки потрібно часу, щоб зникла ненависть до людей, що живуть поруч, лише за те, що вони "москалі" чи поляки, євреї чи роми, мусульмани чи з "московського патріархату", темношкірі чи азіати, російсько- чи україномовні, геї чи лесбійки? І це питання та виклик до кожного.

Питання – бо кожен з нас належить до десятка різних меншин, яких ненавидять інші відповідно до своїх цінностей та ідеології.

Виклик – бо ця ненависть є і в кожному з нас, і єдине що ми можемо – це навчитись її контролювати.